тимоха2Двадцять п’ять років – здавалося б, термін, гідний підведення підсумків. Але ж ні: за останні три роки в Україні все встало з ніг на голову, і куди виведе крива, ще незрозуміло. Тому ми вирішили підсумки не підводити, а скласти список громадських і культурних героїв, які, на наш погляд, формували і/або формують Україну, якою ми її знаємо. Не соромтеся пропонувати в коментарях імена, без яких цей список, на вашу думку, не повний.

Гопник

Гопник – фігура трагічна. За радянських часів він, з одного боку, втілював собою кримінальний бунт проти тоталітарної держави, проти його силового апарату. А з іншого, був на його службі культурним «санітаром», здійснюючи на низовому рівні політику стандартизації. Хто з нас, неформалів, хоча б раз не отримував у п’ятак за некондиційний вид від правильного пацана? Але Совок помер, і гопник лишився сиротою. Шансон звучить у маршрутках, і спортивні костюми всі ще носяться як повсякденний одяг, але гопник як цілісний світогляд, як особлива система громадських і етичних норм, йде в маргінес і в минуле.

 Іван Семесюк «Пацанчік і голубі»

«Човникар»

За кордон за товаром і назад, або навпаки: в ролі подорожуючих купи-продаїв на початку 90-х раптом виявилися радянські інженери, педагоги і робітники, які ще зовсім недавно класово ненавиділи «спекулянтів». Тоді свій перший досвід в капіталістичній системі економічних відносин отримала більшість жителів колишнього СРСР, в тому числі і незалежної України. І багато хто з них були «човникарями». До їх появи про те, який він насправді – закордон, знала лише вузька каста радянської еліти. Так скромно почалася наша інтеграція в Європу.

Людина в малиновому піджаку

Різниця в матеріальному достатку між громадянами існувала і за соціалістичного ладу, просто вважалося якось негарно виставляти її напоказ. Але після розпаду Союзу, коли одні зубожіли, а інші різко багатіли, маніфестація успішності стала справою принципу. І найпершим таким маркером був малиновий піджак. Зараз такого універсального маркера немає, але принцип залишився тим же.

Наприклад, будинок колишнього генпрокурора Пшонки – це той же малиновий піджак, тільки доведений до логічної межі. Можна сказати, що малиновий піджак був лише тінню майбутнього, прообразом будинку Пшонки. Показне багатство, або хоча б імітація успішності – все ще важливий феномен нашої національної культури. Людина з низькооплачуваною роботою, яка купує дорогущий смартфон – це норма у нас, але дивує іноземців.

Марія Деві Христос

Перший харизматичний релігійний лідер в Україні виявився і найяскравішим. Уродженка Донецька Марина Цвігун, яка оголосила себе новим втіленням розп’ятого месії і заснувала Біле Братство, була секс-бомбою, ледь не влаштувала кінець світу в окремо взятій країні і поєднувала прагматизм і підступність з непідробним божевіллям. Нинішні лідери «багаторівневого релігійного маркетингу», який давно став респектабельним бізнесом – хитрий Аделаджа («Посольство Боже») і цинічний Мунтян («Відродження») — бліді тіні Марііі Деві Христос.

Вірка Сердючка

Те, що досить довгий час найпопулярнішим шоуменом в нашій країні був трансвестит, говорить не стільки про високий рівень толерантності українців, скільки про їх наївність. Телеглядачі, для яких чоловік в жіночому одязі – це або «Здрастуйте, я ваша тьотя», або ряджені на сільському весіллі, сприймали цю гру в перевдягання в суто жартівливому форматі «дядя балується». І навіть не здогадувалися, що це може бути пов’язано з особливими сексуальними практиками. В Європі ж Андрій Данилко відразу був ідентифікований як екзотична драг-квін.

Віктор Ющенк

Ющенко був предтечею і прообразом нової хвилі політиків — прозахідних, цивілізованих. На жаль, обмеженість натури Віктора Андрійовича не дозволила йому стати тим, ким він, здавалося, стати міг — сміливим реформатором, українським Саакашвілі.

Людина-фальстарт і найбільше розчарування в політичній історії незалежної України, він був таким же «революціонером», якою «революцією» за підсумком виявився помаранчевий карнавал на Майдані у 2004-му році. Тоді, 12 років тому, система, не відчувши жодної небезпеки для себе, навіть зуби не показала. І історія дала нам, безтурботним, десятирічну відстрочку.

Юлія Тимошенко

Яка головна особливість української політичної культури? Популізм і безвідповідальність. І найяскравіше втілення цих рис — Юлія Тимошенко. Чому вона? Тому що, мабуть, найбільш яскрава, переконлива, талановита: все популісти з її стажем вже спеклися, а вона — ні. Був короткий період, коли фальш і брехня не сприймалися органічно — всі пам’ятають, як Тимошенко прийняли на Мадані після розстрілу Небесної Сотні. Розумна Юлія Володимирівна, здається, і сама відчула, наскільки «мимо» це було, і відійшла в тінь. Минув час, і тепер її політична вага знову зростає, і вже не так очевидно, чи позаду пік її кар’єри, чи ще попереду.

Віктор Янукович

Президент Янукович — закономірний плід побудованої Кучмою держави, якою правили олігархи, що виросли з малинових піджаків, і колишні номенклатурники і «червоні директори». У таких умовах влада неминуче повинна була перейти до представника найбільш економічно потужного, найбільш нахрапистого і агресивного угруповання. Гопник, що піднявся до головного поста великої європейської країни і віджав у ній все, що тільки зумів, не міг віддати владу безкровно, а тим більше в ситуації, коли він, ставши об’єктом складного геополітичного розкладу, змушений був піти у васали до правителя сусідньої держави. Янукович показав українцям, що корумпована держава здатна піти на прямий терор і масові вбивства громадян, щоб захистити себе.

Людина в камуфляжі

Це складний і суперечливий образ: він може бути і героєм-добробатівцем, що врятував кволу українську державність в 2014-му році, і бійцем найманої армії олігарха, і напівбомжем у київському підземному переході, і просто озброєним бандитом. Людина в камуфляжі віддає за нас своє життя на Донбасі і рулить контрабандою, штурмує суди і не дає владі розслабитися. Уособлення новітніх реалій воюючої України, вона — значна самостійна сила, і її підсумкова історична роль ще не ясна.

Волонтер

По суті, він — єдиний, на кого в перші місяці російської агресії трималися і «передок», і тил, і держава взагалі. Волонтером в тому чи іншому сенсі був тоді мало не кожен. Зараз, коли армія одягнена-взута і війна перейшла в тліючий режим, пріоритети змінилися. Головна точка докладання зусиль — реформи, і багато пасіонаріїв зайнялися цим, як на громадських засадах, так і на держслужбі. Це те ж волонтерство — йти на зарплату чиновника міністерства не для того, щоб пробитися до корупційної годівниці, а щоб продавлювати реформи. І в ситуації, коли за два з половиною роки не відбулося якісного «перезавантаження» держави, вся надія все ще на таких «волонтерів».

cultprostir.ua